3 червня 2016 року Пленум ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалив Постанову №5 «Про судову практику у справах про зняття арешту з майна». Про основні її положення розповість Prostopravo.
Підвідомчість
ВССУ вказав, що в порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється в позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби.
Спори про право цивільне, пов’язані з приналежністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статей 15, 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією із сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється за правилами іншого судочинства.
За наявності кримінального провадження власник або інший володілець майна може звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності в загальному порядку. Після підтвердження цього права зазначена особа, як і титульний власник майна, зокрема й особа, яка не є учасником кримінального провадження, має право на звернення з клопотанням про скасування арешту та вирішення інших питань, що безпосередньо стосуються її прав, обов’язків чи законних інтересів, в порядку, передбаченому статтями 174, 539 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), до суду, що наклав арешт або ухвалив вирок.
На рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби стороною виконавчого провадження може бути подана скарга, яка підлягає розгляду в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК, крім випадків, коли розгляд таких скарг відбувається за правилами іншого судочинства.
У разі якщо сторонами у справі є юридичні особи, то незалежно від підстав арешту майна, позови про зняття арешту з майна відповідно до статті 15 ЦПК, статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. У такому ж порядку вирішуються питання щодо юрисдикції спорів за участю фізичних осіб-підприємців, якщо арешт майна пов’язаний з їхньою підприємницькою діяльністю.
У разі якщо опис та арешт майна проводилися державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК, а якщо такі дії вчинялися під час виконання вироку суду щодо цивільного позову в кримінальному провадженні, то відповідна скарга підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства відповідно до вимог статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржнику, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно та про зняття з нього арешту, що передбачено статтею 60 Закону про виконавче провадження.
У зв’язку з цим боржник (учасник кримінального судочинства, на майно якого накладено арешт) не може пред’являти такий позов, оскільки в процесі він є відповідачем і законом для нього встановлено інший порядок вирішення питання.
У разі пред’явлення до суду такого позову в порядку цивільного судочинства суддя повинен відмовити у відкритті провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК, а помилково прийнявши позов до розгляду, під час судового розгляду суд повинен закрити провадження у справі на підставі, передбаченій пунктом 1 частини першої статті 205 ЦПК.
Сторони
Позов про зняття арешту з майна може бути пред’явлений власником, а також особою, яка володіє в силу закону або договору чи на іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно). Позови на захист майнових прав малолітніх і неповнолітніх дітей боржника (засудженого) можуть бути пред’явлені їхніми законними представниками, а у випадках, установлених законом, органами та особами, яким надано право захищати права, свободи або інтереси інших осіб (статті 3, 45 ЦПК).
Відповідачами у справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках – особа, якій передано майно, якщо його було реалізовано. Як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має бути залучено відповідний орган державної виконавчої служби, а також відповідний орган доходів і зборів, банк та іншу фінансову установу, які у випадках, передбачених законом, виконують судові рішення (стаття 3 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV «Про виконавче провадження» (у редакції Закону України від 4 листопада 2010 року N 2677-VI) (далі – Закон про виконавче провадження).
У випадках, коли арешт майна проводився для забезпечення конфіскації або стягнення майна на користь держави, як відповідач до участі у справі в установленому законом порядку також залучається відповідний територіальний орган Державної фіскальної служби України.
У разі безоплатної передачі майна юридичній особі ця особа також є відповідачем у справі.
У спорах про зняття арешту з майна, що є предметом застави (іпотеки) або придбаного за рахунок кредиту, що не погашений, як треті особи в установленому законом порядку залучаються заставодержатель (іпотекодержатель) або кредитор.
Позови про зняття арешту з майна можуть бути пред’явлені, зокрема, коли накладено арешт на майно з метою забезпечення можливої конфіскації майна.
Водночас згідно зі статтею 465 Митного кодексу України конфіскація майна, що є безпосереднім об’єктом порушення митних правил, застосовується незалежно від того, чи є це майно власністю особи, яка вчинила адміністративне правопорушення.
У зв’язку з цим позови власників такого майна про зняття арешту з майна можуть бути задоволені тільки в тому разі, коли постановою відповідних органів буде встановлено, що особа, яка вчинила адміністративне митне правопорушення, заволоділа майном протиправним шляхом. Захист прав власника або володільця в інших випадках можливий шляхом стягнення збитків з особи, яка визнана у встановленому законом порядку винною в адміністративному митному правопорушенні.
Підсудність
Згідно з частиною другою статті 114 ЦПК позови про зняття арешту з нерухомого майна пред’являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини (виключна підсудність).
Якщо майно розташоване в різних районах міста або в різних містах, то позов пред’являється до одного із судів за вибором позивача, але за місцезнаходженням основної частини майна, вартість якого перевищує вартість того, що розташоване в інших районах або місцевостях.
У разі недотримання правил підсудності заяву суд повертає позивачеві, про що постановляє ухвалу. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до належного суду (пункт 4 частини третьої, частина п’ята статті 121 ЦПК).
Якщо після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду (розгляду справи по суті – стаття 173 ЦПК) виявиться, що заяву було прийнято з порушенням правил виключної підсудності, суд передає справу на розгляд у належному суді незалежно від волевиявлення сторін (пункт 2 частини першої статті 116 ЦПК).
Забезпечення позову
Відкривши провадження у справі про визнання права власності та/або зняття арешту з майна, суддя відповідно до пункту 5 частини першої статті 152 ЦПК у порядку забезпечення позову за відповідною заявою може зупинити продаж арештованого майна.
Під час вирішення питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням розумності, обґрунтованості та адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв’язку між конкретним заходом забезпечення позову та предметом позовної вимоги.
Пред’явлення позову про зняття арешту з майна не перешкоджає зверненню стягнення на заробітну плату та інші види доходів боржника, а також інше майно боржника, щодо якого заявлено вимоги про визнання права власності на нього.
Заходи забезпечення позову можуть бути скасовані судом, який розглядає цивільну справу (частина третя статті 154 ЦПК). При цьому із заявою про скасування заходів забезпечення позову (накладення арешту на майно або грошові кошти) може звернутися лише особа, щодо якої такі заходи забезпечення позову вжито, тобто сторона у справі або третя особа, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору (частина четверта статті 154 ЦПК). Інша особа, яка вважає, що майно, на яке було накладено арешт у порядку забезпечення позову, належить їй, а не стороні у справі, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно та про зняття з нього арешту (стаття 60 Закону про виконавче провадження).
У рішенні суду про визнання права власності на майно та про зняття з нього арешту суд зазначає про скасування заходів забезпечення позову, які оскаржуються (пункт 8 частини першої статті 214 ЦПК).
За змістом частини четвертої статті 54 Закону про виконавче провадження у разі накладення державним виконавцем арешту на майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, заставодержатель цього майна має право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна.
Позовна давність
На позовні вимоги про визнання права власності на арештоване майно та/або зняття арешту з майна поширюється передбачений статтею 257 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) трирічний строк позовної давності. Перебіг цього строку починається з дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про арешт (опис) належного їй майна.
У разі пред’явлення позову про зняття арешту з майна з пропуском встановленого законом строку на заявлення таких вимог, суддя не вправі з цих підстав відмовити у відкритті провадження у справі. Поважність причин пропуску позовної давності та наслідки цього необхідно вирішувати у встановленому законом порядку (стаття 267 ЦК).
Під час оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо накладення арешту на майно судам слід звертати увагу на строки звернення до суду з відповідною скаргою, визначені статтею 385 ЦПК та нормами Закону про виконавче провадження (наприклад, статті 26, 57).
Зняття арешту з майна, що є спільною власністю
Під час розгляду позову одного з подружжя про зняття арешту з належної йому частки майна у спільній сумісній власності подружжя судам необхідно враховувати, що відповідно до статей 60, 70 Сімейного кодексу України (далі – СК) майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю і в разі його поділу їхні частки є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або шлюбним договором. Суд може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи інтереси дітей або непрацездатних повнолітніх дітей, які з ним проживають, чи інші обставини, що мають істотне значення за визначених законом умов, зокрема, якщо один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив або пошкодив спільне майно чи витрачав його на шкоду інтересам сім’ї, то в такому разі його частка може бути зменшена. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Майно, набуте кожним із подружжя під час їхнього роздільного проживання після фактичного припинення шлюбних відносин, суд може визнати особистою приватною власністю кожного з них. Майно, набуте кожним із подружжя під час режиму окремого проживання, встановленого рішенням суду, не можна вважати набутим у шлюбі (частина друга статті 120 КК).
Розмір часток подружжя у спільному майні та яке конкретно майно має бути йому виділено суд визначає з урахуванням усього нажитого майна, включно з тим, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення за виконавчими документами та яке не підлягає конфіскації. Водночас на частку кожного з подружжя має бути виділено як майно, що підлягало опису, так і майно, яке не підлягало опису. Зазначені обставини згідно зі статтею 60 ЦПК зобов’язана довести та сторона, яка посилається на них як на підставу своїх вимог чи заперечень, зокрема, з поданням відповідних належних і допустимих доказів, заявлення клопотання про забезпечення позову з метою додаткового опису майна тощо.
У справах про зняття арешту з майна, що становить спільну сумісну власність членів сім’ї, частка боржника визначається відповідно до правил статті 357 ЦК.
Виходячи зі змісту частини четвертої статті 61 ЦПК, сама по собі вказівка у вироку суду про звернення стягнення на конкретне майно або про його конфіскацію незалежно від підстав його застосування не позбавляє заінтересованих осіб можливості доведення свого права власності на це майно шляхом пред’явлення позову в порядку цивільного судочинства.
Якщо згідно з вироком підлягає конфіскації конкретне майно, що становить спільну сумісну власність подружжя, членів сім’ї, позови інших суб’єктів спільної сумісної власності про виключення з опису їхньої частки цього майна можуть бути задоволені за умови, що вартість іншого сумісного майна, що залишилося, є меншою, ніж припадає на їхню частку.
У випадках, коли предметом позову є частка у спільній сумісній власності на неподільну річ (частина друга статті 183 ЦК), на яку звертається конфіскація або стягнення на користь особи, питання щодо зняття арешту з цієї речі (за відсутності іншого спільного майна) вирішується відповідно до правил статей 321, 358, 364 ЦК, з огляду на те, що згідно із законодавством суд вирішує спори учасників спільної сумісної власності щодо розпорядження та користування майном. Тому не слід розглядати як протиправне позбавлення права власності присудження грошової або іншої матеріальної компенсації за частку у спільній сумісній власності, якщо її неможливо виділити чи поділити майно в натурі або спільно користуватися ним.
При цьому суд з урахуванням конкретних обставин може зняти арешт з цієї речі та стягнути з позивача в дохід держави або на користь особи грошову або іншу матеріальну компенсацію за частку, яка належить боржнику, або залишити арешт.
Під час визначення розміру частки в майні, що належить подружжю, частки боржника у спільній сумісній власності, а також частки неподільної речі суд має виходити з дійсної вартості цього майна на день ухвалення рішення. Дійсна вартість майна визначається його ринковою вартістю, що діє на день ухвалення рішення суду. Якщо оцінка окремого виду майна є складною або позивач чи відповідач оспорюють зазначену в описі оцінку майна, суд для визначення дійсної вартості арештованого (описаного) майна за клопотанням сторони у справі може призначити відповідну експертизу.
Ухвалюючи рішення, суд відповідно до частини першої статті 214 ЦПК має визначити, які правовідносини сторін випливають зі встановлених обставин і яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. При цьому суд має навести в рішенні мотиви, з яких не застосував норми права, на які посилалися особи, які беруть участь у справі. У зв’язку з цим посилання позивача в позовній заяві на норми права, що не підлягають застосуванню в даній справі, не є підставою для відмови в задоволенні пред’явленого позову, оскільки під час розгляду справи суд враховує підстави (обставини, якими обґрунтовувалися вимоги) та зміст позовних вимог (стаття 119 ЦПК).
У резолютивній частині рішення за цією категорією справ суд має зазначати конкретне майно, з якого знімається арешт, його вартість, на користь кого знято арешт і за ким визнається право власності або кому це майно передається у володіння.
Виявивши факти невжиття або несвоєчасного вжиття передбачених законом заходів для забезпечення можливої конфіскації майна чи цивільного позову, порушення правил опису та арешту майна або якщо описане майно було розтрачено, відчужено чи приховано особами, яким воно передано на зберігання, судам з метою їх усунення та запобігання слід постановляти з цього приводу окремі ухвали.
