У 2016 році, 2 червня, урядом нашої країни було ухвалено Закон № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України», який запровадив на правовій основі адвокатську монополію. Унаслідок ухвалення цього документа у представників юридичної громадськості виникло чимало запитань.
Серед проблем, які хвилюють вітчизняних правників у зв’язку з відповідною зміною законодавства, – строк вступу в дію нововведень та способи підтвердження адвокатів-представників своїх повноважень захисника.
Багато представників судового захисту сприйняли нововведення як ризик перетворитися на засіданнях із захисників із правами задоволення матеріально-правових позовів своїх клієнтів на «вільних слухачів», які не здатні вплинути на перебіг і рішення суду.
Судовий захист – підводні камені та можливі складнощі
Джерелом, яке дасть вам відповіді на деякі з вищезазначених запитань стануть Перехідні положення Конституції України, також змінені та доповнені. Законодавці, усвідомлюючи радикальність нововведень, прийняли рішення про поступовий запуск монополізації.
Підтвердженням цього стало встановлення відстрочок, викладених у п. 11, ч. 16 державної Конституції, що стосуються конкретних правових органів, серед яких:
- Верховний Суд і суди касаційної інстанції – до 01.01.2017 року;
- Апеляційні суди – до 01.01.2018 року;
- Суди першої інстанції – до 01.01.2019 року.
Органи ж державної влади та місцевого самоврядування стали винятком – вони отримали найбільше відтермінування, тож як клієнти адвокатів у судових інстанціях вони, згідно з новим законодавством, стануть лише з початку 2020 року.
Поряд із цим документ про Перехідні положення Конституції країни містить зауваження, відповідно до якого під час проваджень, розпочатих до того, як Закон № 1401-VIII набув чинності, представництво в судах виконується за правилами, які існували до цих законодавчих змін.
У зв’язку з цим остаточні судові рішення, пов’язані зі звичною позицією і повноважним статусом правових захисників, оскарженню підлягати не можуть.
Це означає, що ключовими поняттями, які зумовлюють відлік монополізації, стає і момент набрання чинності ухваленим Законом № 1401-VIII, і правильне трактування правової сутності деяких юридичних термінів (у даному випадку йдеться про «початок провадження» та «ухвалення у справі остаточних рішень суду, які не підлягають оскарженню»).
«Початок провадження»
Зміст цього поняття в тому, що постанова ухвали судової організації, яка виступає в ролі суду першої інстанції, має відношення або до порушення справи, або до відкриття провадження (це залежить від видової специфіки самого процесу).
Відомо, що саме таке трактування підтримує у своїх ухвалах Вищий господарський суд України від 28 серпня (справа № 913/1164/16), від 27 березня (справа № 904/145/17) і від 29 березня (справа №904/9901/16), що датуються 2017 роком.
Звідси випливає, що процеси, розпочаті з моменту ухвалення Закону № 1401-VIII, зобов’язані супроводжуватися співробітниками адвокатури за правилами нового законодавства з початку 2017 року. Водночас не виключений варіант появи суддів, які застосовують ширше трактування терміна «провадження» і відштовхуються від строків початку касаційних справ.
«Остаточний вердикт, який не підлягає оскарженню»
Суть відповідного поняття остаточного рішення – це вердикт Верховного Суду країни. Тут потрібно також враховувати момент утворення відповідної вищої інстанції, який визначає Закон України №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», що був ухвалений 2 червня 2016 року.
Відповідні моменти передбачаються українським Цивільним процесуальним кодексом (частина 3, стаття 360), Господарським процесуальним кодексом (частина 3, стаття 111) та Кодексом адміністративного судочинства нашої держави (частина 3, стаття 242). Надалі назвами цих інстанцій буде абревіатура – ЦКП, ГКП і КАС відповідно.
Однак можливість винятків, що стосуються адміністративних справ, у яких остаточними стають рішення апеляційних судів, існує. Це стосується виборчих спорів або рішень, винесених Вищим адміністративним судом України.
Приклади відповідних процесів – розгляд скарг щодо результатів виборів або ухвалення рішення про позбавлення народного депутата України його повноважень до встановленого строку.
Твердження про те, що вердикти такого роду набувають статусу «таких, що не підлягають оскарженню», може бути спірним. Незаперечно, що рішення ВСУ (Верховного Суду України) є фінальною точкою процесу і результатом застосування всіх засобів вітчизняного судового захисту. Водночас очевидним є факт допуску перегляду, тобто оскарження відповідних вердиктів.
Це допускається нашими процесуальними кодексами, якщо має місце встановлення порушень нашою країною міжнародних зобов’язань під час даних судових рішень (тут маються на увазі судові інституції, юрисдикція яких визнана законодавством України – наприклад, Європейський суд з прав людини).
Такий принцип стосується і остаточних рішень, які виносять адміністративні суди нижчих інстанцій, всупереч конкретним приписам про те, що вони оскарженню нібито підлягати не можуть (КАС України – частина 1, стаття 180; частина 2, стаття 171; частина 11, стаття 176 та частина 6, стаття 183).
Здавалося б, результатом розв’язання цього питання мало стати ухвалення Законів про зміни до ЦПК, ГПК і КАС та інших законодавчих актів. Законотворцями України було запропоновано відповідний проєкт, відомий під номером 6232. Якби Верховна Рада ухвалила цей Закон, то чітко викладене в ньому визначення про остаточні постанови судів касаційних інстанцій, що оскарженню не підлягають, набуло б правової сили.
Дуже важливо врахувати те, що законодавці оперують нормами не існуючого на цей момент Верховного Суду України, а оновленого ВСУ, який перебуває у стадії утворення. Не можна заперечувати і той факт, що наші конституційні зміни (як і Проєкт № 6232, і Закон України «Про судоустрій і статус суддів», ухвалений 2 червня 2016 року) не передбачають передання прав чинного ВСУ оновленому.
Те саме стосується інших перехідних пунктів, згідно з якими статус остаточного і такого, що не підлягає оскарженню, набуває постанова, яку винесено Верховним Судом України.
Крім цього, чіткість і гармонійність відповідності процесуальних термінів, викладених у текстах Проєкту № 6232 і Перехідних Положень Основного Закону України, зберігає можливість участі ЄСПЛ.
Це процесуальне втручання має назву «перегляд рішень суду з огляду на виняткові обставини» і може бути застосоване до будь-яких судових вердиктів (які є «остаточними рішеннями»). Раніше винесені рішення в цьому плані винятком не є.
Виходить, що фактично новим процесуальним інститутом, який пропонують творці Проєкту № 6232, дублюється той інститут, що діє на цей час. У всякому разі, це стосується перегляду судових вердиктів, підстави для яких викладено в частині 3 статті 360 ЦПК, у частині 3 статті 111 ГПК і в частині 3 242 статті КАС України.
Зважаючи на це, можна дійти висновку, що чіткої відповіді щодо понять «остаточного» та «не оскаржуваного» рішення суду не дає ані чинне законодавство, ані проєкт, який передбачає зміну процесуального закону. Хоча є думка фахівців, що таке питання може бути вирішене за допомогою офіційного трактування документа, званого Перехідними Положеннями Конституції України.
Тема «остаточних рішень»: можливі варіанти
Правовій практиці відомі ситуації, коли вердикт суду набрав юридичної сили і не може бути оскаржений через закінчення відповідного строку. Однак таке рішення не можна приймати як остаточне, яке оскарженню взагалі не підлягає.
Принцип юридичної визначеності передбачає можливість і поновлення відповідних строків, і оскарження самих судових рішень. Тому ці вердикти можуть втратити свій статус, переставши бути остаточними.
До тієї ж теми можна віднести ситуації, коли справу перенаправляють на повторний розгляд через формальну відсутність вирішення справи по суті – тут про остаточне судове рішення не може бути й мови.
Про «тліючі» процеси
Найбільш суперечливі ситуації, що стосуються нюансів, пов’язаних із питаннями адвокатської монополії, зазвичай виникають у справах, розпочатих до 30 вересня 2016 року, які вже отримали вердикт у вигляді «остаточного судового рішення», але водночас «тліють» донині.
У такого нескінченного «тління» відповідних процесів можуть бути дві типові причини:
перегляди справ у зв’язку з нововиявленими обставинами;
необхідність вирішення локальних процесуальних проблем на стадіях виконання (змінився спосіб виконання або отримано на нього відстрочку чи розстрочку).
У даному випадку, маються на увазі ситуації, що допускають етап звернення до СВУ або розгляду справи касаційною судовою інстанцією.
Наслідком таких неоднозначних ситуацій, що збіглися з періодом реалізації судових реформ, може стати регенерація додаткових касаційних проваджень.
На запитання, що закономірно виникає, про юридичну особу, яка представляє інтереси сторін у цій ситуації, відповісти непросто. Тут потрібно зважати на кваліфікацію фахівців і зміст винесеного рішення суду як такого, що вже не підлягає оскарженню. Виходить, потрібно знову повернутися до Перехідних положень Конституції України та їхнього офіційного трактування.
Про належне підтвердження «монополістичних» повноважень
Професія адвоката у громадян зазвичай асоціюється з набором стандартної документації у вигляді договорів про надання юридичних послуг та отримання ордера, за допомогою якого підтверджуються правові повноваження. Цей стереотип поширюється і на кримінальні процеси, і на питання, пов’язані з адміністративними правопорушеннями, які традиційно вважаються «коником» адвокатської практики.
Використання цього кліше нерідко вводить в оману і багатьох професійних адвокатів, і навіть суддівські колегії. Але детальна аналітика застосовуваної букви закону дає змогу розширювати вищевикладений список, доповнивши його, наприклад, довіреністю.
До речі, стаття 26 Закону України, що має безпосередній стосунок до роботи адвокатур та адвокатської діяльності, вказує, що підставою для відповідної діяльності є ніщо інше як договір про надання правової допомоги.
Водночас ця ж стаття уточнює, що в ролі відповідних документів, що засвідчують адвокатські повноваження, можуть бути, окрім вищезгаданого договору, також довіреність, ордер, а ще – доручення інстанції, уповноваженої чинним законодавством, на надання безоплатно безоплатної правничої допомоги.
Та ж сама стаття 26 містить і відсилання для уточнення відповідного питання до певних правничих кодексів, стверджуючи, що адвокатські повноваження в судочинстві господарської, цивільної чи адміністративної специфіки підтверджуються в законодавчому порядку.
Стаття 28 третьої частини ГПК України говорить про підтвердження повноважень представників довіреністю, яка може бути видана від імені певної організації, засвідчується підписом її керівництва та печаткою відповідної установи (підприємства). В частині 7 цієї статті уточнено питання щодо документального підтвердження повноважень фахівцем адвокатури та зазначено, що повноваження цього фахівця можуть бути засвідчені документами у вигляді ордера або доручення організації, наділеної правовими повноваженнями на надання безоплатної правничої допомоги, чи договору.
Такі ж пункти, що стосуються адвокатського представництва, можна знайти в частині 4 ЦПК (стаття 42) і частині 5 КАС (стаття 58).
Вищевикладені відомості дають змогу зробити висновок про те, що найвідоміша адвокатська документація може виступати альтернативою довіреності та не є винятковою. Тому представники, які володіють статусом адвоката і беруть участь у судових процесах, мають можливість співпрацювати з клієнтами на підставі довіреності.
Однак стаття 26 Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» висуває умову, що поряд із довіреністю до судової інстанції обов’язково подають додаткові матеріали у вигляді копії або витягу з договору про надання відповідної правничої допомоги.
Необхідне також підтвердження статусу адвоката документом про право на адвокатську діяльність (відповідно до ст. 6 і 12 того ж Закону України). Це стосується і фахівців адвокатури, які вступили в процеси, розпочаті до 30 серпня 2016 року, виступаючи «звичайними представниками».
У зв’язку з цим слід зауважити, що в Проекті № 6232 передбачено лише кілька документів, які є підтвердженням повноважень представника (це довіреність або ордер). Тож у ситуації його ухвалення подавати до суду стандартний договір про надання юридичної допомоги зовсім не обов’язково.
